Науковий щорічник «Історія релігій в Україні». Інститут релігієзнавства – філія Львівського музею історії

Культ Матері богів в Північному Причорномор’ї у свідченні писемних та археологічних пам’яток (ІІІ ст. до н. е. – IV ст. н. е.)

Andriy Korchak — 2024-06-09

У статті зібрано та проаналізовано відомості про знахідки на території Північного Причорномор’я предметів, пов’язаних з малоазійським культом Матері богів періоду ІІI ст. до н. е. – IV ст. н. е. Подано їх максимальний перелік та коротку характеристику. Висвітлено питання функціонального призначення такого типу сакральних пам’яток. Обґрунтовується думка, що способи поклоніння Кібелі могли мати як загальний, так і приватний характер. Сама ж богиня виступала покровителькою родючості, влади, міст, вважалася володаркою підземного царства.

Місце та роль фрігійського Марсія в світогляді античності

Анастасія Баукова — 2024-06-09

Проаналізовано постать міфічного Марсія в збережених літературних, нумізматичних та археологічних джерелах. Показано, що хоча міф про Марсія не належав до найважливіших у системі релігійних уявлень мешканців Середземномор’я, проте він був пов’язаний з міфом про Аполлона, відображаючи боротьбу фригійського та дорійського музичних ладів. Простежено, як Марсій з уособлення варвара, силена, музиканта з подвійною флейтою спершу трансформується в річкового бога, а в ІІ–ІІІ ст. н. е. стає символом самовизначення та громадянських свобод римського суспільства. Підкреслено, що досі залишається відкритим питання про існування храму Марсія, який зображали на монетах доби Елагабала та Траяна Деція, карбованих на території провінції Сирія.

До питання про “осідок” львівських єпископів другої половини ХVІ – першої половини ХVІІІ століть (на підставі портрету-прославлення єпископа Атанасія Шептицького з фондів Львівського музею історії релігії)

Oleksandra Kyrychuk — 2024-06-09

Простежено місце “осідку” (резиденції) львівських єпископів протягом другої половини ХVІ – першої половини ХVІІІ ст.: Макарія Тучапського, Арсена й Гедеона Балабана, Єремії Тисаровського, братів Арсенія і Атанасія Желиборських, Йосифа Шумлянського, Варлаама і Атанасія Шептицьких. На основі архівних документів та наукових досліджень визначено, що у різні періоди єпископські кафедри були у Крилосі біля Галича, львівських церквах Св. Юрія та Успіння Богородиці, в Унівському монастирі. Певний період львівські владики перебували у своїх родинних маєтках.
Аргументовано, що за концепцією архиєрейського двору в 1539 р. не було засновано львівського єпископату, а в нього було перетворено давню галицьку митрополію. Тому визначальною залишалась кафедра у Крилосі, який, однак, не завжди міг бути місцем “осідку” єпископів через часті руйнування під час турецько-татарських нападів та віддаленості від єпископського центру в Львові. З огляду на цю обставину церковні собори відбувались у львівській Святоюріївській церкві.
Здійснено порівняльний аналіз храму, зображеного на “Портреті-прославлення Атанасія Шептицького” з фондів Львівського музею історії релігії. Обґрунтовано помилковість твердження науковців, що на згаданому портреті – стара львівська церква Св. Юра, яка на момент написання портрету-прославлення прийшла в запустіння, що й слугувало мотивацією до побудови нового храму. Сумнівно, що зруйновану церкву зображували б на такому парадному портреті. Доказано, що на портреті-прославлення зображено церкву Успіння Пресвятої Богородиці у Крилосі і це засвідчує значення давньоруської традиції митрополичої кафедри у Галичі для львівських єпископів протягом усього періоду аж до побудови нової церкви Св. Юра у Львові, яка аж на початку ХІХ ст. набула офіційно визнаного кафедрального статусу.

Дисциплінування духовенства крізь призму духовного суду Львівської єпархії кінця XVII – початку XVIII століття

Anna Navrotska — 2024-06-09

Досліджено невідомі чорнові та чистові записи книг протоколів Львівського духовного єпископського суду (з колекції Національного музею у Львові) за час перебування на єпископській катедрі Йосифа (Шумлянського, 1667–1708). Розглянуто типологію судових справ, що стосуються духовенства Львівської єпархії; на основі аналізу судових протоколів здійснено спробу показати релігійне, культурне та соціальне життя клиру в тогочасному суспільстві. Описано правовий принцип врегулювання позовів до духовних осіб і засоби «дисциплінування» священників (штрафи, реколекції, позбавлення сану й парафій, ув’язнення на певний термін). Звернено увагу на особливості функціонування духовного суду та застосування його рішень у повсякденному житті духовенства. Показано, що ці рішення були покликані дисциплінувати клир і дистанціювати його від мирян і що така практика контролю над духовними особами давала певні результати.

Пріори Підкамінського домініканського монастиря у ХVІІІ столітті

Ihor Bukalo — 2024-06-09

У статті зібрано та проаналізовано основні відомості про пріорів Підкамінського домініканського монастиря, що займались адмініструванням упродовж ХVІІІ ст. Вдалося дослідити їхнє соціальне та географічне погодження, віковий та освітній рівень, кар’єру у монастирі та в інших домініканських конвентах Руської провінції Св. Яцека. Упродовж ХVІІІ ст. Підкамінський конвент переживав період свого найбільшого розвитку, що головно полягав у вдалій адміністративній діяльності місцевих пріорів, адже саме вони були репрезентантами цієї монастирської спільноти у місцевому соціо-культурному просторі та лобістами на рівні Руської провінції. Основний наголос зроблено на просопографічному дослідженні, що дало можливість сконструювати колективний образ пріорів як окремої спільноти осіб. З’ясовано кар’єрні можливості пріорів Підкамінського конвенту, що показує місце цього монастиря у структурі Руської провінції ордену.

Вплив військових конфліктів 1914‒1921 років на греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині

Roman Lekhniuk — 2024-06-09

У статті досліджено шляхи, якими спочатку Перша світова війна, а згодом польсько-українська та радянсько-польська війни, що сукупно тривали з 1914 р. по 1921 р., вплинули на становище греко-католицького парафіяльного духовенства в Галичині. Встановлено, що Перша світова війна суттєво повпливала на моральний клімат в галицькому українському суспільстві, а також сприяла поширенню новітніх революційних ідей, що підважувало традиційно важливу роль духовенства в соціумі. Польсько-українська війна, що завершилась окупацією польськими військами території ЗУ НР, призвела до разючих змін у стосунках церква-держава – від лояльності австрійської доби, до ворожості в часи Другої Речі Посполитої.

Політв’язень Іван Гель: лідер руху за легалізацію Української греко-католицької церкви (1987–1990)

Taras Bublyk — 2024-06-09

У статті представлено діяльність політв’язня та дисидента Івана Геля. Проаналізовано його роль у русі за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ) наприкінці 1980-х рр. на посаді голови Комітету захисту Української католицької церкви. З’ясовано, що відродження УГКЦ стало можливим завдяки поєднанню боротьби за українську державність та права греко-католиків на свободу віросповідання. Простежено особливості діяльності Івана Геля як релігійного діяча, його погляди та ідеї. Розглянуто співпрацю політичних діячів з підпільним духовенством у справі легалізації УГКЦ.

Поняття честі в аскетичному дискурсі Києво-Печерського патерика

Georgiy Pankov — 2024-06-09

Дослідження ґрунтується на світсько-академічному підході в контексті постсекулярної парадигми релігієзнавства із залученням філософської та культурологічної практики її переосмислення. Це дозволяє ширше і глибше усвідомити характер агіографічної міфології як специфічної світоглядної моделі, а також простежити ідеологічний механізм регулювання у сфері аскетичних духовних практик. Пропонується вийти за межі спрощеного погляду на православний патериковий комплекс як на життєпис святих, розширивши горизонт його розуміння до складної аскетичної моделі в її світоглядній та ідеологічній презентаціях.

Запровадження богослужіння Хресної дороги в УГКЦ та історія його формування і звершення у світлі літургійного благочестя як Східної, так і Західної традиції Церкви

Petro Sabat — 2024-06-09

У статті висвітлений процес зародження та формування богослужіння Хресної дороги в Церкві. Вказане джерело на основі чого воно сформувалося. Представлений час появи Хресної дороги в Церкві. Назване місце із якого вона почала звершуватися. Розкрито мету звершення Хресної дороги для вірних.
Простежені етапи формування Хресної дороги в Східній та Західній традиції. Виявлено, що редакції cтацій Хресної дороги в двох традиціях (Східній та Західній) є відмінними. Досліджено, що Хресна дорога в Східній традиції є не простим повторенням Західної традиції Хресної дороги, а має свій відмінний від заходу богослужбовий текст. Встановлено, що вона є ходовим богослужінням в Східній традиції і природнім місцем її звершення є зупинки по місту, селу, чи просто навколо храму. Зауважено, що в Західній традиції на відміну від Східної традиції, літургійне богослов’я дозволяє звершення Хресної дороги в костелі (храмі). Підкреслено, що кількість стацій Хресної дороги в ході століть була різною.
Досліджено, що практика поміщати чотирнадцять зображень, чи скульптурних композицій стацій Хресної дороги по периметру, як це є у Західній традиції в костелі (храмі) суперечить богослов’ю іконографічного розпису східного храму. Розкрито, чому практика поміщення в східному храмі зображень чотирнадцяти стацій Хресної дороги суперечить богослов’ю іконографічного розпису східного храму та є недопустимою. Виявлено, який головний акцент стоїть в іконографії розпису східного та західного храму.
Встановлено причину запровадження богослужіння Хресної дороги в церковну практику Східної та Західної Церкви в період Великого посту. Підкреслено, що вона є унікальним церковним богослужінням, під впливом якого людина може не тільки сокрушити своє серце для навернення, але пізнати свого небесного Творця та жити згідно з Його волею.
В статті досліджено, хто спричинився до поширення Хресної дороги в Київській церкві та у якій редакції. З’ясовано, коли в УГКЦ увійшла практика звершувати Хресну дорогу та у якій редакції – східній чи західній. Виявлено, що в УГКЦ повстало багато редакцій на чотирнадцять стацій традиційної Хресної дороги. Висвітлено, як звершення Хресної дороги в храмах УГКЦ дало подекуди поштовх до нехтування богослов’ям розпису східного храму через встановлення зображень чотирнадцяти стацій Хресної дороги поверх ікон у храмі чи на їх місці.
Повідомлено, що в Церквах Володимирового хрещення (ПЦУ та УГКЦ) Хресна дорога в сьогоденні звершується в час Великого посту особливо по п’ятницях. Зауважено, що вона відбувається щорічно у Велику п’ятницю у м. Єрусалимі та у м. Римі (у Колізеї) під проводом Папи Римського. Зазначено, що вона належить до т. зв. приватних церковних богослужінь в Церквах Володимирового хрещення, а її звершення залишається на розсуд настоятеля тієї чи іншої парафії.
Підкреслено, що Хресна дорога, як церковне богослужіння є особливо популярною не тільки в Західній традиції, а також у Східній, тому є безглуздо виступати проти його звершення в сьогоденні, як це робить РПЦ чи УПЦ МП.

Російська збройна агресія проти Украї́ни: різночитання «Миру Христового» (Ін. 14:27) в парадигмах СЦУ (ПЦУ) та РПЦ МП

Timothy Yasenytskyi — 2024-06-09

Одвічним націєцентричним вектором України була тяглість християнських цінностей і фундаментальних запитів перебування в сім’ї європейських держав. Але на третьому десятилітті своєї незалежності наша держава піддалась безпрецедентній військовій агресії з боку Росії, і головним рупором у цьому процесі вторгнення є благословення на ці дії Московської патріархії. Роблячи підміну “Миру Христового” (Ін.14:27) “миром русским”, Російська православна церква втратила не тільки авторитет духовного інституту, але і практично допомагає втілити у життя проєкт ідеології путінізму. Інституційною структурою, яка здатна розвінчати імпералістичні плани Російської церкви і повернути Україні правдивий євангельський мир є Православна церква України. Саме від активного супротиву Української помісної церкви щодо дій релігійного російського шовінізму, залежить майбутнє християнської ойкумени.

Програма монументального синтезу в архітектурі церкви с. Вислобоки на Львівщині: регіональна ідентичність в умовах міжконфесійного пограниччя XVIII століття

Marjana Studnytska — 2024-06-10

Досліджується мистецький ансамбль церкви с. Вислобоки, побудованої 1762 р. стараннями дідича села Казимира Правдича під опікою Львівського єпископа Льва Шептицького. Зосереджено увагу на збереженому в інтер’єрі споруди унікальному стінописі стилю бароко-рококо, ідейна програма якого укладена з акцентом на уславленні засновника церкви та його дружини Петроніли, що походила з давнього шляхетського роду Путковських гербу Наленч. Обґрунтовано, що іконографічні та художньо-виражальні особливості зображень зумовлені специфікою культурно-конфесійного пограниччя – взаємодією східного та західного християнського світів.

Сакральне і профанне в культурі західного світу ХХ‒ХХІ століть

Iryna Haiuk — 2024-06-10

Висвітлено характерні ознаки формально автономних сфер соціокультурного життя західного суспільства ХХ‒ХХІ ст. – сакральної та профанної. Доведено, що ключову роль у цьому процесі відіграла Держава, яка була зацікавлена у створені відокремленого від Церкви та релігії свого смислового універсуму, що надавало Державі можливість ефективно контролювати своїх громадян. З’ясовано, що соціокультурному життю ХХ‒ХХІ ст. притаманна “прихована” релігійність, яку Т. Лукман охарактеризував як “невидима релігія”. Показано, що всі значимі прояви культури та мистецтва ХХ‒ХХІ ст. засвідчують наявність самого широкого спектру релігійних переживань, зумовлених прагненням вийти за межі сконструйованої Державою та церковними інституціями соціальної реальності. Особливо яскравим свідченням цього феномену стали психоделічна культура та пов’язана з нею рок-культура.

Сучасні виклики для України в сфері релігійної безпеки

Liudmyla Fylypovych — 2024-06-10

В статті аналізується стан релігійної безпеки України в часі російсько-української війни. Визначаються базові наративи та нагальні виклики, які характеризують сучасне релігійне життя українців. Автор знайомить із європейським та українським законодавством щодо релігійної безпеки/небезпеки, подає перебіг прийняття законів, які регулюють сферу взаємодії релігії і національної безпеки. Особлива увага надається розгляду обмеження діяльності Української православної церкви, яка сприймається українським суспільством як філія Російської православної церкви в Україні. Стверджується, що релігія стає вагомим елементом всієї системи національної безпеки, якщо включена в побудову свого українського світу, який слід розуміти як суспільство, де панують українські цінності, українські візії; коли відстоює цінності релігійної свободи і плюральності релігійного життя в Україні; якщо утверджує відкритість існуючих в Україні релігій і практикує новий формат спілкування між людьми та їх спільнотами ‒ діалог церкви і держави, церкви і суспільства, церкви і церкви.

Діяльність Української православної церкви Московського патріархату в рамках російської стратегії “м’якої сили” в Україні: від гібридності до війни

Pavlo Artymyshyn — 2024-06-10

Досліджено діяльність Української православної церкви Московського патріархату в контексті реалізації російської стратегії “м’якої сили” в Україні після 1991 р. Констатовано, що впродовж трьох пострадянських десятиліть одним із інструментів нав’язування українському суспільству наративів, шкідливих українській ідентичності, територіальній цілісності, історичній пам’яті чи загалом поваги до України як самостійної та незалежної держави стала мережа УПЦ МП. Відзначено, що користуючись своєю чисельністю та розгалуженістю в Україні, ця релігійна організація задовго до того, як тези про “єдність” російського та українського народів потрапила до лексикону політичної верхівки сучасної Росії, просувала ці наративи серед українських громадян. Зауважено, що з початком російсько-української війни 2014 р. більшість ключових діячів УПЦ МП підтримали вторгнення Росії на українські терени, яке називали “миротворчою місією Росії в Україні”, а тамтешні події після початку Революції Гідності, а потім – Антитерористичної операції на Сході України – “політичною кризою на Україні” та виключно “внутрішньоукраїнським конфліктом”. Після того як по смерті глави УПЦ МП Володимира Сабодана предстоятелем Церкви став Онуфрій, ситуація не те, що не покращилася, а навпаки, ситуацію на Сході України замість “української кризи” на інформаційних порталах УПЦ МП почали окреслювати як “братовбивство”, “міжусобну брань”, “каральну операцію” та “безкарне вбивство населення Донбасу”. Наголошено, що якщо на рівні керівництва церкви принаймні відбулося визнання російського військового вторгнення 24 лютого 2022 р. (хоч і трактувалося як “братовбивча війна”), то частина духовенства УПЦ МП безпосередньо колаборувала з російським агресором (включно з наведенням ворожої артилерії) та поширювала російські пропагандистські нарати у ЗМІ та серед українських громадян – парафіян. Стверджено, що за таких умов події довкола т. зв. “роз’єднавчого” собору УПЦ МП 27 травня 2022 р. виглядають не більш, аніж ширма та елемент “заспокоєння” для тої частини кліру церкви та вірян, які в сучасних умовах апелювала до більшої автономії у складі РПЦ, або ж почала навіть задумуватися про приєднання до ПЦУ. Підсумовано, що найкращою стратегією за таких обставин є максимальне “очищення” лав духовенства УПЦ МП від відвертих проросійських діячів та притягнення винних у співпраці з окупантом до відповідальності та жорстка юридична регламентація діяльності будь-яких релігійних організацій в Україні, пов’язаних з РФ.

Друг чи ворог УГКЦ? “Приватний шпигун” Яків Макогін та “церковні справи” 1930–1940-х років

Ivan Monolatij — 2024-06-10

4 квітня 2024 р. у Львівському музеї історії релігії відбувся семінар й Інституту релігієзнавства – філії Львівського музею історії релігії та Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ відділів нової історії України та української літератури. Гостем семінару був доктор політичних наук, професор кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, дійсний член НТШ (Історична комісія) Іван Монолатій. Організатор і модератор заходу – кандидат історичних наук Ірина Орлевич.
У своїй доповіді «Друг чи ворог УГКЦ? “Приватний шпигун” Яків Макогін та “церковні справи” 1930–1940-х років» проф. І. Монолатій розповів про американського військовика та інформатора американської спецслужби, уродженця Жовківщини Якова Макогона (1880–1956), власника Українських інформаційних бюро в міжвоєнній Європі, якому присвятив свою останню книжку «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023. 448 с.).
Доповідач розкрив маловідомі факти з історії стеження в 1930–1940-х рр. американських розвідувальних органів (у контексті пошуку очільників і діячів «п’ятої» колони нацистів у США) за священнослужителями УГКЦ – єпископом Іваном Бучком та священником Олексієм Пелипенком, яких запідозрили у співпраці з нацистським режимом. Другий з них, о. О. Пелипенко, виявився співробітником кількох спецслужб у міжвоєнний період, у т. ч. й гестапо. Окремо науковець зупинився на взаєминах Я. Макогона та його дружини Сьюзен із митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким, торкнувшись теми їхньої комунікації у Львові протягом 1920–1930-х рр. Професор також проаналізував оцінку особи Я. Макогона ігуменом Улашківського монастиря о. Павлом Олінським, ЧСВВ, якого нині проголошено слугою Божим.
Додатково І. Монолатій інформував про специфіку роботи над джерелами до своєї монографії, особливості співпраці з архівними установами України та зарубіжжя – у США, Канаді, Великій Британії, Франції, Швейцарії, Італії, Польщі